люди втікають від себе й до себе..

і тут, у неті, стає затісно, коли кількість "френдів" на жж перевалює за 150, а в соц.мережах - за 300. 

тоді перестаєш френдити нових незнайомців. перестаєш читати новини вже зафренджених.

тікаєш із контакту в фейсбук, із жж - на блоґ, потім - на новий.. 

зрештою, на якийсь час просто перестаєш будь-куди писати й коментувати.

укотре розумієш, що читати хочеш якихось десятьох-двадцятьох. переважно тих, яких знаєш. байдуже, вживу чи по текстах/фото/картинах/фільмах/музиці. 

просто знаєш, що вони вже так чи так існують у твоєму житті. 

і тобі вони направду потрібні. 

як реальні, а не віртуальні, друзі. або хоча би приятелі

зафренджена анонімність, на яку сам даєш "письмову" згоду, швидко виснажує.

а потім знову з"являється короткотривала потреба публічного писання й інтерактивної комунікації.

захалявний щоденник на компі на місяць-другий перестає поповнюватися новими кілобайтами.

еґо прокидається і просить їсти.. 

статей йому твоїх не досить. і текстів, для себе писаних.

доводиться годувати постами: в блогах, на стінках "мордокнижки", фотографіями, коментами..

це як форма якогось віртуального ексгібіціонізму.

тож коли можу не писати сюди - не пишу.

тобто так розумію, що знову не можу не))