ніс (не гоголівський), наповнений глибоким змістом

Виявляється, крім Гоголя, про ніс багато писав і Салман Рушді. Цитую укр. в перекладі Наталі Трохим ("Опівнічні діти")

Ось він, ніс мого діда: ніздрі рухливі, округлі, як форми танцюристки. Поміж них здіймається тріумфальна арка, спочатку вгору - тоді вниз, у всій своїй величі, прямуючи до верхньої губи - і різко викидає вперед червоний кінчик. Ніс, цілком підходящий для зіткнення з грудкою землі. Тут я хотів би висловити подяку цьому потужному органові - якби не він, то хто б коли-небудь повірив, що я справді син своєї матері і внук мого діда? - цей колосальний апарат мусив дістатися мені у спадок по праву народження. Ніс доктора Азіза, який можна порівняти хіба що з хоботом слоноголового бога Ганеша, забезпечив йому безперечне право бути головою родини. Тей також говорив йому про це. Тоді, коли у юного Адама щойно скінчився пубертантний період, старий човняр сказав: 
- З таким носом можна сміливо зачинати новий рід, мій принце. З  ним не може бути жодних непорозумінь щодо походження нащадків. Не один імператор з роду Моголів віддав би праву руку за такий ніс. У ньому криються династії, - і тут Тей перейшов на грубощі: - як шмарклі.
На обличчі Аадама Азіза цей ніс мав патріархальний вигляд; обличчю моєї матері додавав шляхетності і прихованої скорботи; у тітки Емеральди він підкреслював снобізм; і тутки Алії - інтелект; у дядька Халіфа це був ніс несправдженого генія, дядько Мустафа перетворив свій видатний ніс на звичайне нюхало; Мідній Мавпочці вдалося цілком його уникнути; але на моєму лиці - на моєму лиці це було щось особливе (...)

Дністровий про Кримського

(уривок із роману "Дрозофіла нал томом Канта")


Серед моїх приятелів із Інституту філософії ходять леґенди про Сергія Кримського. Працюючи в одному відділі зі стареньким професором Мазепою, Кримський любив розвертати його робочий стіл так, щоб шухляди були з протилежного боку. Дідок Мазепа приходив, сідав на своє робоче місце, машинально тягнувся рукою до шухлядки, але її не було, потім, кинувши оком на присутніх колег у відділі, він тією ж рукою поправляв волосся на голові. Через 15 хвилин повторювалося те саме: Мазепа тягнувся рукою до шухлядки, але її не знаходив, і знову поправляв волосся. Він забував, що нема шухлядки і це повторювалося знову й знову: рука тягнеться - мац-мац - нема, тоді знову поправляє волосся. Відділ ледве стримував регіт і робив вигляд, ніби ретельно працює. Але професор Мазепа, незважаючи на свій значний вік, також був дотепним чоловіком. Одного дня він обклеїв стовпи центрального Києва оголошеннями "Допоможу позбутися бородавок та волоссся", вказавши внизу домашню адресу професора Кримського, що на вулиці Саксаганського. До квартири Кримського одразу потягнулися череди старих і юних вірменок, азербайджанок, асирійок, циганок, грузинок, осетинок і жінок інших "східних" і "гірських" нацоінальностей...

люди втікають від себе й до себе..

і тут, у неті, стає затісно, коли кількість "френдів" на жж перевалює за 150, а в соц.мережах - за 300. 

тоді перестаєш френдити нових незнайомців. перестаєш читати новини вже зафренджених.

тікаєш із контакту в фейсбук, із жж - на блоґ, потім - на новий.. 

зрештою, на якийсь час просто перестаєш будь-куди писати й коментувати.

укотре розумієш, що читати хочеш якихось десятьох-двадцятьох. переважно тих, яких знаєш. байдуже, вживу чи по текстах/фото/картинах/фільмах/музиці. 

просто знаєш, що вони вже так чи так існують у твоєму житті. 

і тобі вони направду потрібні. 

як реальні, а не віртуальні, друзі. або хоча би приятелі

зафренджена анонімність, на яку сам даєш "письмову" згоду, швидко виснажує.

а потім знову з"являється короткотривала потреба публічного писання й інтерактивної комунікації.

захалявний щоденник на компі на місяць-другий перестає поповнюватися новими кілобайтами.

еґо прокидається і просить їсти.. 

статей йому твоїх не досить. і текстів, для себе писаних.

доводиться годувати постами: в блогах, на стінках "мордокнижки", фотографіями, коментами..

це як форма якогось віртуального ексгібіціонізму.

тож коли можу не писати сюди - не пишу.

тобто так розумію, що знову не можу не))

Прохаськів Рот

Вчора в книгарні "Є" презентували "критиківське" видання "Йова" і "Фальшивої Ваги" Йозефа Рота.

Була нагода пригадати, як багато всього я люблю: люблю Йозефа Рота (не залежно від перекладів), люблю переклади, тексти й усні оповіді Юрка Прохаська, люблю гарно ілюстровані книжки з добрим дизайном і не менш доброю редактурою (салют, Бо), люблю цікаві, але не велелюдні презентації, після яких, зайшовши в метро, відразу беруся за щойно куплену книжку і забуваю про іншу, яку вожу цілий день у торбі..

нечасто вдається за один вечір пригадати стільки давніх любовей